Надія Іванівна Слєсарєва (уроджена Вікторовська) народилася 23 вересня 1930 року в місті Дніпропетровськ (Дніпро). Її батько був агрономом, а мати - вчителькою початкових класів. З родиною також жила дівчинка на ім’я Мотя: Батько Надії привіз її з села під час Голодомору, і вона виховувалася в родині як донька. Надія описує своє раннє дитинство як дуже щасливе. Все змінилося влітку 1937 року, коли батька Надії заарештували після того, як його призначили помічником народного комісара сільського господарства. Лише в 1957 році стала відома його доля - він був розстріляний як “ворог народу” у вересні 1937 року.

Після арешту батька Надію з матір’ю виселили з квартири, і Мотя пішки повернулася до свого села. У вересні 1937 року матір Надії також заарештували, а дівчинку відправили до дитячого будинку для дітей “ворогів народу”. Такі державні дитячі будинки існували не лише для того, щоб надавати соціальну послугу, але й для того, щоб запобігати поширенню контрреволюційних ідей у суспільстві. Надія згадує своє перебування в цьому закладі як дуже страшне, а також те, що персонал застосовував жорстокі тілесні покарання до дітей, які там перебували. Всі родичі Надії відвернулися від сім’ї, за винятком її тітки Олени та дядька Марселя. Ця пара вирішила врятувати Надію з дитбудинку і усиновила її.

22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. Надія та її прийомна мати не змогли виїхати, оскільки станція, з якої вони хотіли виїхати, була розбомблена. 25 вересня 1941 року німецькі війська увійшли до Дніпропетровська. Німецька окупація була жорстокою, і жителі міста жили в дуже важких умовах. Надія була свідком звірств, що чинилися проти єврейського населення міста. Вона розповідає, що бачила, як єврейське цивільне населення зганяли до протитанкових ровів, де їх розстрілювали.

Оскільки прийомний батько Надії був поляком, їхню сім’ю відправили до концентраційного табору Штутгоф. Тут вони жили всі разом в одному бараці. Зі Штутгофа їх депортували до Берліна. Коли їхній потяг під’їжджав до станції Александерплац, місто зазнало бомбардування, яке тривало всю ніч. Під час бомбардування їх зачинили у вагонах і заборонили ховатися в укриттях. Сім’я дивом вижила.

У 1944 році Надію та її родину вивезли до трудового табору в Штеттіні, розташованого на території кахельної фабрики. Хоча умови в таборі були жахливими, Надія з теплотою згадує власника фабрики Вальтера Кюка. Вона згадує, що він намагався полегшити життя молодим в’язням табору: під приводом потреби в домашній прислузі він відпускав Надію та її подругу в порт збирати відрами залишки риби, які вони потім приносили в табір. Наприкінці війни примусові робітники фабрики були переведені до Нойбранденбурга. Надія та її прийомні батьки жили у селянина, де їм доручили переміщати величезні камені, розташовані на його земельній ділянці. Саме там Надія пережила кінець війни. 

Коли війна закінчилася, Надія та її прийомні батьки виїхали до Польщі. У 1948 році вони отримали листа від рідної матері Надії. Через поганий стан здоров’я їй дозволили покинути табір раніше, що врятувало їй життя. Прочитавши цього листа, Надія одразу ж вирішила повернутися до Радянського Союзу, щоб бути з матір’ю. Вона закінчила школу і вступила до Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. Незважаючи на те, що більшість кар’єрних шляхів були закриті для людей, які були примусовими робітниками в Німеччині, Надії пощастило мати людей, які підтримували і допомагали їй. Після закінчення інституту вона поїхала працювати на відбудову Донбасу - важкий, але необхідний проект з відновлення зруйнованих війною міст України.

У 1963 році Надія закінчила аспірантуру Київського інженерно-будівельного інституту. Там вона познайомилася зі своїм чоловіком Олександром Слєсарєвим. У них народилися дві доньки - Людмила та Олена. Протягом своєї кар’єри Надія займалася проектуванням доріг та будівель у Києві, а також опублікувала близько 150 наукових праць та статей. Після виходу на пенсію Надія присвятила весь свій час збереженню пам’яті про забутих жертв нацизму - примусових робітників. Вона тісно співпрацювала з українською організацією “Спілка в’язнів - жертв нацизму”, а у 2017 році стала засновницею жіночого центру “Надія”.

Її особисте життя не обійшлося без трагедій. У 2015 році її онук Саша помер від важкої хвороби в Німеччині, недалеко від Штутгарта, куди його привезли на лікування. Сім’я з усіх сил намагалася оговтатися від цієї втрати.

У грудні 2021 року народився другий онук Надії - Крістіан. Всього через кілька місяців після його народження, в лютому 2022 року, Росія напала на Україну. Саме в цей момент сім’я прийняла важке рішення покинути Київ. Спочатку сім’я Надії дісталася Польщі. Зрештою, вони вирішили поїхати до Німеччини, в Гайслінген-ан-дер-Штайге поблизу Штутгарта. Там родина щасливо живе з квітня 2022 року. З цим містом вони також пов’язують останні дні життя онука Надії Сашка - там знаходиться його могила.

У червні 2022 року Надія невдало впала і зламала шийку стегна. Після травми на неї чекало тривале відновлення. Зараз Надія повернулася до активного життя. Вона листується з журналістами та охоче зустрічається з громадськістю, щоб продовжити розповідати історію свого життя.

Автори: Даніель (Ганновер), Коен (Маастрихт), Сан Хун (Сеул)